Глобальне інформаційне суспільство, як процес інтеграції політичного простору

Поняття «комунікація» належить до числа ключових загальнонаукових понять другої половини XX століття Комунікація:

1. Шлях повідомлення;
2. Форма зв’язку;
3. Акт спілкування, зв’язок між двома і більше індивідами, заснований на взаєморозумінні;
4. Повідомлення інформації особою іншій особі або ряду осіб;
5. Масова комунікація — процес повідомлення інформації за допомогою технічних засобів (преса, радіо, кінематограф, телебачення). Комунікація — діяльність, яка має мету (необов’язково усвідомлювану), потребує одного або більше учасників і полягає в посилці і отриманні різного роду повідомлень, які використовують різні канали, можуть спотворюватися під впливом шуму, існують в деякому контексті, надають певний ефект на адресата і залишають можливості для зворотного зв’язку.

Відома теза «хто володіє інформацією, той володіє світом» сьогодні набуває найважливішого значення, інформація стає не тільки технологічною основою комунікації, а й концентрованим виразом суспільних відносин, в тому числі і в політиці. Політична комунікація виконує важливу функцію для політичної системи, — «це те ж, що кровообіг для організму людини».

Сутнісної стороною політико-комунікаційних процесів є передача, переміщення, оборот політичної інформації: тих відомостей, якими в процесі конкретної суспільно-практичної діяльності обмінюються (збирають, зберігають, переробляють, поширюють і використовують) «джерела» і «споживачі», взаємодія в суспільстві індивідів, соціальних груп, верств, класів.

Політична комунікація — це смисловий аспект взаємодії суб’єктів політики шляхом обміну інформацією в процесі боротьби за владу або її здійснення. Вона пов’язана з цілеспрямованою передачею і виборчим прийомом інформації, без якої неможливий рух політичного процесу. За допомогою комунікації передається три основних типи політичних повідомлень:

1. Спонукальні (наказ, переконання);
2. Власне інформативні (реальні чи вигадані відомості);
3. Фактичні (відомості, пов’язані з встановленням і підтриманням контакту між суб’єктами політики) [13].

Політична комунікація виступає як специфічний вид політичних відносин, за допомогою якого домінуючі в політиці суб’єкти регулюють виробництво і поширення суспільно-політичних ідей свого часу.

Політичну комунікацію можна визначити з одного боку як процес цілеспрямованої взаємодії різних політичних акторів, в ході якого здійснюється трансляція політичної інформації. Політичні актори сигналізують про своє існування, встановлюють необхідні контакти і зв’язки, що дозволяють їм виконувати різні політичні ролі. З іншого боку політична комунікація визначається як функція, що забезпечує циркуляцію інформації між політичною і соціальною системами та всередині них, що сприяє встановленню згоди між різними елементами політичної системи і є основою її життєздатності. В основі уявлення про процес політичної комунікації лежить рівноправний обмін інформацією, діалог між основними політичними групами суспільства — керуючими і керованими. Це обмін, без якого неможливе спілкування, досягнення політичної згоди, не обов’язково є послідовним, але протяжним в часі і просторі, тобто, тим, що відбувається в рамках комунікативного простору. В теорії існує розуміння політичної системи як відкритої системи, яка отримує постійні імпульси з навколишнього середовища і реагує на ці імпульси. Дуже важливо останнє, так як в період трансформації вимоги, що надходять з товариства-середовища, можуть бути неадекватні, політична система буде не готова до них, її реакція не буде відповідати очікуванням суспільства-середовища.

При такому підході до розуміння політичної системи інформаційно-комунікаційні відносини будуть виступати в якості сполучного процесу, що забезпечує взаємодію та інтеграцію всіх рівнів і сегментів системи, виконання політичними інститутами всіх основних функцій регулювання суспільних відносин, організації, мотивації, контролю та координації.

В процесі функціонування політичної системи і політичної комунікації зростає роль механізму зворотного зв’язку. Будь-яка інформація, за взаємодією із зовнішнім середовищем по каналах зворотного зв’язку, доповнює так звані знання системи. Вони являють собою інформацію про характер самої системи, її середовищі, ресурсах, реакції на висловлення своєї волі. Зворотній зв’язок дозволяє членам системи оцінювати себе і ситуацію з урахуванням переваг і недоліків поведінки в даній ситуації. Таким чином, за допомогою зворотного зв’язку у системи накопичується досвід. Так як середовище впливає на систему, то він (досвід) дуже важливий, особливо в період трансформації системи. Якщо влада «закрита» для зворотного зв’язку, то їй не варто очікувати ефективного результату, так як вона не зможе оцінити фактичні настрої і рівень підтримки політично свідомих представників системи. У період трансформації влада прагне не лише зберегти мінімальний рівень підтримки системи, але і шукає нову базу для підтримки, що допомагає їй уникнути кризових ситуацій. У політичному житті зворотний зв’язок має фундаментальне значення як для усунення помилок з метою вдосконалення системи в заданому напрямку, так і для послідовної переорієнтації, тобто відходу від заданого напрямку, пошуку нових цілей і шляхів їх досягнення.

Кожній політичній системі властива своя мережа політичної комунікації, відповідно до можливостей і рівня розвитку.

У сучасній науковій думці не сформувалося чіткого визначення поняття інформаційного суспільства. Більш того, використання самого терміну «інформаційного суспільства» ставиться під сумнів. Правомірне буде  використання все ж таки цього термін, оскільки він набув найбільшого поширення не тільки в наукових колах, а й на рівні офіційних документів. Безумовно, дати адекватно точне визначення будь-якого явища або процесу, коли вони тільки зароджуються, справа досить важка. Не випадково термін «інформаційне суспільство» частіше вимовляється, ніж визначається. Для розуміння сутності інформаційного суспільства необхідно провести періодизацію наукових уявлень з даної проблематики.

Перший етап відноситься з кінця 50-х приблизно до середини 60-х рр. XX століття, коли почалося осмислення того, що технологічні чинники розвитку починають превалювати над політичними і соціальними. Дана теорія отримала назву «теорії постіндустріального суспільства», і вперше була введена в науковий обіг американським соціологом Д. Рісменом в 1958 році. В цей час постіндустріальна проблематика стала однією з провідних в західній соціології, і багатьом дослідникам представлялося, що ця нова глобальна методологічна парадигма здатна дати істотний імпульс суспільних наук. Це період накопичення інформації та ідей з приводу майбутнього суспільства.

Другий період з середини 60-х до кінця 80-х років XX століття. Його умовно можна назвати футурологічним, оскільки мова в дослідженнях велася в основному про майбутнє типи суспільства. Даний етап пов’язаний з іменами таких вчених, як Д. Белл, 3. Бжезинський, М. Порат, Й. Масуда, Т. Стоуньер, Р. Катц, М. Маклюен, Е. Тоффлер та ін.

Узагальнюючи все написане соціологами і футурологами в 60-90-і рр. ХХ ст. з приводу інформаційного суспільства, можна наступним чином представити базові риси цього типу соціальної організації:

1. Визначальним чинником суспільного життя в цілому є наукове знання. Воно витісняє працю (ручну і механізовану) в його ролі фактору вартості товарів і послуг. Економічні і соціальні функції капіталу переходять до інформації. Як наслідок, ядром соціальної організації, головним соціальним інститутом стає університет як центр виробництва, переробки і накопичення знання. Промислова корпорація втрачає чільну роль;
2. Рівень знань, а не власність, стає визначальним фактором соціальної диференціації. Поділ на «імущих» і «незаможних» набуває принципово новий характер: привілейований шар утворюють поінформовані, в ту пору як неінформовані — це «нові бідні». Відповідно, вогнище соціальних конфліктів переміщається з економічної сфери в сферу культури. Результатом боротьби і вирішення конфліктів є розвиток нових і занепад старих соціальних інститутів;
3. Інфраструктурою інформаційного суспільства є нова «інтелектуальна», а не «механічна» техніка. Соціальна організація і інформаційні технології утворюють «симбіоз». Суспільство вступає в «технотронну еру», коли соціальні процеси стають програмованими.

Третій період вивчення інформаційного суспільства почався з 90-х рр. XX століття. Даний етап розвитку досліджень інформаційного суспільства пов’язаний в першу чергу з іменами Пітера Дракера і Мануеля Кастельса. Пітер Дракер, відомий американський економіст, один з творців сучасної теорії менеджменту. Ядром концепції Дракера є ідея подолання традиційного капіталізму, причому основними ознаками того, що відбувається перехід від індустріального господарства до економічної системи, заснованої на знаннях і інформації, подолання капіталістичної приватної власності і відчуження (в марксистському розумінні), формування нової системи цінностей сучасної людини і трансформація національної держави під впливом процесів глобалізації економіки та соціуму. На думку Дракера, сучасна епоха — це епоха радикальної перебудови — трансформації капіталістичного суспільства в суспільство, засноване на знаннях. Мануель Кастельс, член вищого експертної ради з проблем інформаційного суспільства при Комісії ЄС, в якості відправної точки своїх побудов використовує глобальну економіку і міжнародні фінансові ринки як основні ознаки формування нового суспільства, яке він називає «мережевим». Виходячи з постулату, що інформація за своєю природою є таким ресурсом, який легше інших проникає через усілякі перешкоди і кордони, Кастельс розглядає інформаційну еру як епоху глобалізації. При цьому мережеві структури є одночасно і засобом і результатом глобалізації суспільства. Кастельс, на відміну від Дракера не говорить про занепад капіталізму, а навіть навпаки, стверджує, що суспільство мережевих структур є буржуазним суспільством.

Визначити те, що знаходиться в постійному процесі трансформації, вкрай складно. Тим не менше, на основі проведеного аналізу концепцій інформаційного суспільства, автор визначає його як сучасний етап розвитку цивілізації, основні характеристики якого такі.

Ми згодні з думкою Кастельса, К-Х. Рота, що даний тип суспільства за своєю суттю є капіталістичним, причому мова йде про капіталізм глобальному, хоча на даному етапі все ж сильно залежним від національних урядів. Ми висловлюємо припущення, спираючись на дослідження зарубіжних і вітчизняних вчених, що глобальний капіталізм не потребує фактичної підтримки і розвитку демократичних інститутів, як на загальносвітовому рівні, так і на рівні окремих держав, змушуючи останніх боротися за інвестиції в свою економіку.

В інформаційному суспільстві знання і інформація, хоча і мають величезне значення, не є визначальними, визначальними в ньому є комунікація, як процес, і інтерпретація. Інформаційне суспільство має в своїй основі мережеву форму організації. Інформаційне суспільство не може існувати без сучасних комп’ютерно-комунікаційних технологій, найважливішою з яких є Інтернет.

Інформаційне суспільство — явище глобальне, хоча, як зазначає  дослідник в області політичної комунікації М.С. Вершинін, формується локально і в різних країнах цей процес йде з різною інтенсивністю і особливостями. У процесі становлення глобального інформаційного суспільства відбуваються суттєві зрушення в політичній сфері: створюється загальносвітовий інформаційний простір, об’єднання політичних систем різних держав у єдиній схемі політичної комунікації, відбувається медіатизація і віртуалізація суспільства і політики, змінюються політичний час і простір, механізми формування політичної культури, політична поведінка мас. Сукупність цих факторів веде і до змін в політичній комунікації.

Політика здійснюється, перш за все, в інформаційному просторі, під яким розуміють сукупність сфер в сучасному суспільному житті світу, в яких інформаційні комунікації відіграють провідну роль. Вона складається з різноспрямованих інформаційних полів, сформованих з інформаційних подій, відтворених усіма інститутами суспільства. Його створення відбувається взаємодіючими з приводу інформації суб’єктами, але, разом з тим, воно має свою особливу (системну) якість, якої немає у самих суб’єктах. До цього слід додати, що воно обумовлено політичними, економічними та культурними умовами реалізації інформаційних процесів. Політична комунікація виступає своєрідним соціально-інформаційним полем політики, складовою частиною інформаційного простору суспільства. Становлення глобального інформаційного суспільства супроводжується суттєвими змінами в інформаційному просторі.

В першу чергу, варто відзначити процеси віртуалізації сучасного суспільства, що як наслідок відбивається на інформаційному просторі і політичної комунікації. Під віртуалізацією розуміється будь-яке заміщення реальності її симуляцією / чином — не обов’язково за допомогою комп’ютерної техніки, але обов’язково з застосуванням логіки віртуальної реальності. В якості універсальних властивостей віртуальної реальності можна виділити три характеристики:

1. Нематеріальність впливу (зображуване виробляє ефекти, характерні для речового);
2. Умовність параметрів (об’єкти штучні і змінювані);
3. Ефемерність (свобода входу / виходу забезпечує можливість переривання і відновлення існування).

Віртуальна реальність передбачає взаємодію людини не з речами, а з симуляціями. Процеси віртуалізації зачепили всі сфери суспільства, в тому числі і політичну. В даний час сталася віртуалізація політики, тобто заміна реальних політичних інститутів їх образами, в тому числі таких найважливіших, як вибори і держава. Таким чином, змінюється і інформаційний простір, його наповнюваність, йде заміщення суб’єктів їх образами, крім того, йде процес появи в ньому інститутів чисто віртуальних, тобто які не мають аналогів в реальному світі.

Зміни в інформаційному просторі відбуваються також під впливом процесів медіатизації, тобто явища, при якому з інформаційного простору фактично виключаються суб’єкти, які знайшли відображення в сучасних засобах масової комунікації, в першу чергу з використанням телебачення.

Поєднання віртуалізації і медіатизації, призводить до віртуалізації політичної комунікації, яка багато в чому перетворюється в комунікацію між симулякрами. Наприклад, створюється видимість опозиції і діалогу з нею. Так, як найбільш наочний приклад — створення в Інтернеті опозиції, розкрутка центральним телебаченням маргінальних сайтів, автори яких закликали до протест ного голосування. Через брак реального супротивника, альтернатива була сконструйована засобами масової інформації у вигляді руху за кандидата «проти всіх». Створена загроза інтерпретувалася як електоральна поведінка, яка «може привести до хаосу в країні і до таких катаклізмів, які поставлять під питання саме існування держави». Мережева організація інформаційного суспільства призводить до змін в структурі політичної комунікації, яка будується за такою ж логікою. Це веде до роздроблення колись єдиної аудиторії на безліч груп, взаємодіючих по мережевому принципу. Така організація призводить до зростання ролі горизонтального рівня комунікації. При цьому відбувається процес дезінтеграції комунікативних відносин між державою і суспільством. «Влада ідентичності» (як її визначає М. Кастельс), що панує в мережевому суспільстві, перенасиченому інформацією і каналами комунікації, змушує державу в деякому сенсі вступати в боротьбу за суспільство. Крім того, формування інформаційного суспільства суттєво знизили потреби громадян в публічному діалозі з владою. Показником цього є зростаюча байдужість більшості населення до участі в політичному житті. Така неузгодженість інформаційних позицій пересічних громадян і державної влади поставило під питання можливість виникнення між ними смислових контактів, тобто комунікації як результату інформаційної взаємодії елітарних і неелітарних шарів. Дедалі більше значення горизонтального рівня політичної комунікації, її організації та структури за принципом мережі, сприяє подальшій неузгодженості інформаційного сполучення між державою і суспільством. Наслідком цього є більш часте виникнення комунікативних помилок і спотворень інформації та різних вузлів комунікації. Збільшення ролі горизонтальний комунікації трактується як найважливіший показник демократизації суспільства.

По-перше, процес горизонтальної комунікації передбачає обмін інформацією не між керуючими і керованими, тобто зверху вниз, а між поруч розташованими суб’єктами політики, тобто між керівниками, між керованими. Безумовно, для демократичного суспільства саме діалог між керованими, його роль і розвиток є вкрай важливими в плані ідентифікації та відстоювання ними своїх інтересів. Однак, для сучасного етапу становлення інформаційного суспільства зростання ролі горизонтальної комунікації свідчить не про поглиблення процесу демократизації, а про щось інше. Справа в тому, що в комунікативній підсистемі формуються три рівня інформаційно-комунікативних зв’язків: міжособистісний, груповий і масовий. Кожен з них характеризується наявністю особливих агентів політичної комунікації. Відповідно  виділяються три основні способи політичної комунікації, засновані на використанні різних засобів:

1. Через ЗМІ — друковані та електронні;
2. Через організації, коли передавальною ланкою служать політичні партії, групи інтересів;
3. Через неформальні канали з використанням особистих зв’язків.

В інформаційному суспільстві міжособистісний рівень і, відповідно, спосіб передачі політичної інформації через неформальні канали (горизонтальна комунікація) набуває все більшого розвитку і значення. Це пов’язано зі зниженням довіри громадян до офіційної комунікації, яка транслюється в основному через засоби масової інформації; з віртуалізацією політичного процесу і посиленням іміджевої складової; з особливостями подачі інформації сучасними ЗМІ — фрагментарністю, сенсаційністю, тривожністю; з особливостями постмодерністського світогляду, характерного для інформаційного суспільства, а саме іронією і цинізмом, які є одними із захисних механізмів сучасної людини від обрушення на неї негативної інформації. Це змушує людину шукати інші, альтернативні джерела інформації, в основному на міжособистісному рівні, а сучасні комп’ютерно — комунікативні технології надають такі можливості, в першу чергу, за допомогою мережі Інтернет.

Також необхідно відзначити, що в процесі становлення глобального інформаційного суспільства відбуваються переорієнтація людини на базові установки такого політико-громадянського позиціонування, при якому приватні інтереси ставляться вище публічних, по-іншому оцінюються пріоритети політичного і соціального життя, а також співвідношення між особистими і цивільними цілями. Крім того, організація політичної комунікації по мережевому принципу, характерного для інформаційного суспільства, і нові можливості переміщення інформації сучасними комп’ютерно комунікаційними технологіями обумовлюють і виникнення невідомого раніше типу життєдіяльності — всіх з усіма і одночасно порізно. Таким чином, зростання ролі горизонтальної комунікації в сучасному інформаційному суспільстві означає не стільки процеси демократизації, скільки пасивний протест проти існуючої системи масової та групової комунікації, втрату довіри до них; елементарний психологічний захист від обрушення потоків негативної інформації через традиційні ЗМІ; зміни світогляду і ціннісних установок громадян.

Становлення глобального інформаційного суспільства призвело до процесів інтеграції, згортання політичного простору, стало причиною низки суттєвих змін в міжнародній політиці. Спостерігається тенденція поширення державних інтересів різних країн далеко за межі національних кордонів. Це пов’язано з тим, що концепція інформаційного суспільства змушує трактувати зовсім різні події в політичному, економічному і соціальному житті однієї держави як зміни на площині координат політичних інтересів іншої країни. Економічні коливання, висловлювання і жести політичних діячів, мітинги і військові навчання, спортивні змагання та інші прояви активності сприймаються в глобальній парадигмі як синтаксичні одиниці загального, глобального, мови політичної комунікації, в якій, крім безпосереднього адресата, бере участь необмежена кількість інших. Окреслені тенденції призводять до посилення іміджевої складової як міжнародної, так і внутрішньої політики держави. Позитивний імідж держави створює сприятливу атмосферу для широкого поширення цінностей, властивих типу політичної культури цієї держави, а також виступає додатковою гарантією його суверенітету і правомочності владних домагань національного уряду.

Автор: http://www.politolog.net.ua/user/ivanova/