Поняття «комунікація» визначається як повідомлення, зв’язок, в широкому сенсі — шлях повідомлення.
В системно-функціональному сенсі, комунікація — встановлення контактів у формі взаємозв’язку, процес прямого і зворотного зв’язку між елементами системи.
Політичну комунікацію Р.Ж. Шварценберг визначає як «…процес передачі політичної інформації, за допомогою якого інформація циркулює між різними елементами політичної системи, а також між політичною і соціальною системою».
В основі теорії політичної комунікації лежить поняття інформаційної асиметрії. В результаті інформаційної асиметрії зрівнюється знання джерела і одержувача.
У той же час, про комунікативну систему ми говоримо як про систему, в якій підтримується інформаційна асиметрія, так як споживач інформації також зацікавлений в збереженні інформаційної асиметрії, як і виробник інформації.
Р. Ж. Шварценберг характеризує політичну комунікацію в 4-х аспектах;
- Гомогенність політичної інформації;
- Мобільність її циркуляції;
- Обсяг переданої інформації;
- Спрямованість інформації.
У контексті процесу трансформації політичного життя в Україні, від тоталітаризму до демократії докладніше, варто зупинитися на четвертому аспекті — спрямованості.
Відповідно до нього комунікативні системи можна розділити на монологічні і діалогічні. У першому випадку вироблення повідомлення відбувається в одному місці, для системи найбільш значима «чистота» каналів комунікації, щоб повідомлення без перешкод доходило до призначення.
Споживач не має права ухилитися від виконання, що міститься в повідомленні наказу. Коли повідомлення досягає його, за ним слідує автоматична реакція.
Г. Г. Почепцов, як варіант монологічної комунікації показує пам’ятник на площі, з яким нічого не можна протиставити в формі діалогу. Тому пам’ятник, на думку дослідника, завжди буде повідомленням, що виходить від влади.
У діалогічної системі функціонує безліч джерел, які мають право на породження повідомлень.
У монологічній комунікації виникає постійна потреба в сакралізації джерела (лідера, корпусу текстів, інтерпретаторів). У разі діалогічної комунікації більш важливим стає вироблення узгодженої реакції.
К. Дойч, який першим сформулював уявлення про політичні системи, як сукупності інформаційних потоків і специфічних мереж комунікацій, виділяв три основні способи політичної комунікації:
- Через ЗМІ;
- Через організації, партії, групи тиску;
- Через неофіційні контакти, приватні комунікативні ситуації і дії.
Сьогодні до них слід додати все більш значущий в політичному житті сучасного суспільства четвертий спосіб — інтернет — комунікацію.
Як було вказано, уявлення про політичну систему, як сукупності інформаційних потоків і специфічних мереж комунікації висунув К. Дойч.
У роботі 1963 року під назвою «Нерви управління: моделі політичної комунікації і контролю» він сформулював три закони, що характеризують взаємозв’язок між ефективністю управління та упорядкуванням інформації:
- При досягненні мети, можливість успіху зворотно пропорційна інформаційній завантаженості і запізнюванню реакції системи;
- Успішність функціонування системи залежить від величини збільшення реакції на зміни, але при досягненні порогового значення змін, ця закономірність стає зворотною;
- Успішна робота системи залежить від здатності до попередження, від здатності уряду бачити перспективу і вживати необхідних дій в випадку появи загроз досягнення мети.
Доречно зауважити, що назва роботи К. Дойча може асоціюватися з ідеєю держави — «штучної людини», висловленої Т. Гоббсом в «Левіафані».
Як і природна людина, «штучна людина» Т. Гоббса має певну «анатомічну» будову, при якому, зокрема, роль нервів і сухожилля «штучної людини» виконують чиновники.
Ефективність діяльності владних інститутів, державних чиновників К. Дойч ставив в залежність від їх здатності до впорядкування інформації і налагодженню осмислених контактів між суб’єктами політичних відносин.
У 60-ті роки Г. Шельскі висунув ідею «техніцизмської держави», яка передбачає «владу апаратури», врегулює соціальні конфлікти, подібно рішенням шахової задачі.
Сучасні концепції «експертократії», які активно обговорюються сьогодні в зв’язку з прогресуючою практикою електронної взаємодії між владою та громадянами аж до електронного голосування, цілком співзвучні ідеї Г. Шельскі.
З ім’ям Ю. Хабермаса пов’язана ідея можливості зміни політичного порядку за допомогою цілеспрямованої політичної комунікації, заснованої на діалозі про політичні цінності, норми виробленні в відповідних навчальних діях по їх формуванню.
У концепції Ю. Хабермаса, з точки зору політичної комунікації, центральним є поняття дискурсу. В його розумінні дискурс — це «припинення» чисто зовнішніх примусів до дії, нове обдумування і аргументування суб’єктами дій їх мотивів, намірів, очікувань, тобто власне домагань, їх «проблематизація».
Ключове значення поняття політичної комунікації відображається в концепції Н. Лумана. Луман визначає владу як комунікативний код, головною ознакою якої є наявність уникання альтернативи.
Якщо метафорично продовжити цю думку, то можна згадати лапідарне формулювання А. Галича: «Я вибираю свободу Норильська і Воркути».
Вибираючи уникання альтернативи, раб може звільнитися (принаймні на рівні суб’єктивної самосвідомості), тоді як в ситуації невизначеної і «м’якої» позиції влади він ніколи не здатний виявитися в пункті вибору свободи.
До числа концептуальних основ політичної комунікації слід віднести фундаментальний підхід Д. Істона і Г. Алмонда до аналізу політичної системи як само організованого і само налаштованого механізму за допомогою узгодження вимог з боку громадянського суспільства (на «вході» в систему) з рішеннями з боку уряду (на «виході» з системи), тобто прямого і зворотного зв’язку між елементами політичної системи.
М. Кастельс у книзі «Інформаційна епоха: економіка, суспільство, культура» наводить цікаву статистику про зростання ролі ЗМІ як форми політичної комунікації.
В американському будинку телевізор буває включений приблизно 7 год в день, причому дійсний період часу перегляду телевізійних програм становить щодня 4,5 ч. на одну дорослу людину.
Радіо слухають в середньому дві години на день (в основному в автомобілях).
Час, який щодня витрачається на читання газет, становить від 18 до 49 хв, а на перегляд популярних журналів йде до 30 хв.
Читання книг, включаючи літературу за шкільною програмою, займає близько 18 хв. в день.
М. Кастельс приходить до висновку, що натиск ЗМІ має кумулятивний характер. І справа не тільки в кількісних характеристиках.
В урбанізованих суспільствах перегляд телевізійних програм являє собою другу найбільшу категорію діяльності після роботи і, вже у всякому разі, основне заняття, коли людина перебуває вдома.
Слід уточнити: прослуховування радіопередач і перегляд телевізійних програм ні в якій мірі не виключає інших занять. Зазвичай вони поєднуються з виконанням домашніх робіт, з загальними трапезами, соціальними взаємодіями. Це майже постійно присутній фон, тканина нашого життя. Ми живемо ними і з ними.
Слідом за М. Маклюеном, М. Кастальс розглядає технології масової інформації на зразок сировини або природних ресурсів. Точніше сказати, ЗМІ, особливо радіо і телебачення, стали аудіовізуальним навколишнім середовищем, з якої ми невпинно і автоматично взаємодіємо.
Часто, телебачення насамперед означає «присутність» інших людей в будинку — дорогоцінна властивість в суспільстві, де все більше людей живе на самоті.
Гі Дебор [8] називає сучасне суспільство «суспільством спектаклю» (він же є режисером однойменного фільму, зробленого за матеріалами однойменної книги).
Мислитель вважає, що сучасні технології маніпуляції свідомістю здатні зруйнувати в автоматизованій людині знання, отримане від реального історичного досвіду, замінити його штучно сконструйованим «режисерами» знанням.
У людини складається переконання, що головне в житті — видимість, та й саме його суспільне життя — видимість, спектакль. При цьому історичний час перетворюється в зовсім новий тип часу — час вистави, пасивного споглядання. І відірватися від нього не можна, так як перед очима людини проходять образи, набагато яскравіші, ніж він бачить в своєму звичайному реальному житті в звичайний історичний час.
За твердженням Гі Дебора, «конкретне життя деградує до спекулятивного простору».
Гі Дебор говорить про «обмани без відповіді», за допомогою якого відбувається зникнення громадської думки.
Спочатку воно виявляється нездатним змусити себе почути, а потім, дуже скоро, виявляється нездатним сформуватися.
Аналогічно про небезпеку домінуючою тенденції комунікації влади і суспільства за допомогою ЗМІ пише французький філософ Жан Бодрійяр в статті «Реквієм по мас медіа»:
«Марно уявляти собі поліцейський контроль влади над ТБ (Оруелл, «1984»): самим своїм існуванням ТБ представляє соціальний контроль над самим собою. Немає потреби і уявляти його собі в якості шпигуючих очей режиму в приватному житті кожного громадянина; телебачення куди більше, ніж все це: це впевненість в тому, що люди більше не розмовляють між собою, що вони остаточно ізольовані — перед обличчям слова, позбавленого відповіді».
Автор: УЛЬЯНА ІВАНОВА