У точці біфуркації різко підвищується роль інформаційної підсистеми: оскільки інформаційні зв’язки досить ефективні, саме ЗМІ можуть визначити подальший розвиток соціальної системи. Якщо на попередніх етапах розвитку цивілізації міжсистемний обмін здійснювався на основі воєн, торгівлі, то на цьому етапі першорядну роль відіграє інформація, створення світового комунікаційного середовища. З точки зору інформаційного підходу можливі два варіанти зміни системи: завдяки потужному інформаційному потоку ззовні, який здатний зламати систему навіть при закритих вхідних каналах, і під дією «інформаційних струмочків», розмивають закриту систему знизу і зсередини. На піку змін свобода преси розуміється як щось, само собою зрозуміле. Частково за рахунок підвищеної уваги до інформативної продукції мас-медіа зміщуються критерії професіоналізму в журналістиці в сторону сьогочасної системи.
На піку змін соціальної системи різко змінюються характеристики інформаційного зв’язку:
1. Спрямованість зв’язку — горизонтальна і вертикальна, двостороння, що припускає зворотний зв’язок, позитивну і негативну. Тобто можна говорити, що для перехідного періоду характерні всі типи інформаційних зв’язків;
2. Ефективність зв’язку — в кількісному вимірі вже не максимальна:
2.1 Характер потоків переданих сигналів дискретний. Соціальна система не може засвоювати всю циркулюючу в ній інформацію, оскільки в такій системі (а значить, і в просторі її інформаційної підсистеми) одночасно транслюються іноді абсолютно протилежні інтенції (з одного боку, втрачають свої реальні позиції, але, завдяки стійкості стереотипів, що функціонують, елементів старої політичної підсистеми, а з іншого — що приходять на зміну їм елементів системи нової);
2.2 Основна причина зв’язку — формування відповідної реакції. Відбувається формування системи взаємодії громадських підсистем в їх нових рамках і встановлюється формат інформаційних потоків;
2.3 Інформаційна підсистема формує нову динамічну картину світу;
2.4 Пропускна здатність каналів зв’язку знижується в силу різкого посилення диференціації суспільства;
2.5 Досяжність інформації підвищується. Замість «єдиного центру» інформації — політичної підсистеми — утворюється ряд рівноправних (центр інформації переміщається всередину кожної підсистеми), що істотно змінює механізм формування інформації.
3. Механізм зміни функціонування підсистем стає більш гнучким. Для узгодження взаємодії між підсистемами не потрібно «отримувати добро» досить, щоб існувала домовленість між учасниками інформаційного контакту.
Інформаційні потоки формуються на підставі інформаційних подій. Якщо пік змін пройдено успішно, тобто повернення до колишньої системи явно неможливий, то роль ЗМІ змінюється — дана підсистема стає майданчиком для висловлення різних ідей. Інформаційна підсистема формує обмежене (політико-економічними інтересами владних інформаційних ресурсів) безліччю інформаційних полів — з тенденцією до збільшення. Формується нова інформаційна система з безліччю інформаційних полів, інститутів. При цьому, з одного боку, інформаційна підсистема забезпечує формування ідеології, а з іншого — внаслідок потоків інформації і втрати колишніх установок індивід втрачає орієнтири і за інерцією покладає відповідальність за власне благополуччя на державу.
Поряд з диференціацією суспільства відбувається і диференціація ЗМІ — з’являються спеціалізовані видання, які шукають «свого» читача і намагаються вижити за рахунок тиражу. Але в кризові періоди ЗМІ не завжди в змозі зробити це і шукають зовнішні джерела фінансування, що призводить до інформаційних війн.
Однак для розуміння сьогоднішнього стану українського суспільства (і його інформаційної підсистеми) і віднесення його до категорії «перехідних», а також для аналізу системи українських політичних комунікацій одних системних характеристик недостатньо.
Унікальність пострадянського (зокрема, українського) транзиту проявляється вже на рівні теоретичного обґрунтування. Наприклад, з точки зору традиційних теорій, утвердження демократії передбачає майже повну трансформацію політичної культури пост авторитарного періоду. Україна ж досі не має загальної культури як цілісної системи «символів» і «правил поведінки», поділюваних усіма групами і забезпечуючи необхідний для нормального життя індивідів загальний порядок.
З точки зору процесу трансформації політичної культури, показові такі цифри. Бажання жити в кращих умовах як мотив голосування називають 15% українських виборців, що свідчить про низький рівень їх політичної ідентифікації, тобто в умовах демократії людина не цілком усвідомлює, що умови життя в значній мірі залежать від його політичного вибору. Загальним низьким рівнем політичної культури характеризуються і ті 15% виборців, які голосували за підказкою членів сім’ї, знайомих або начальства, а також ті, хто взагалі не може пояснити свій вибір. Такі виборці, котрі не солідаризуються з тієї чи іншою політичною силою, за своїм рівнем культури не готові до демократичних виборів.
Деякі вчені (наприклад, Р. Гюнтер) вважають, що демократичний режим може стати «достатньо затвердженим у відносно короткий період часу».
Вони формулюють тезу про необхідність виділення в посткомуністичному переході двох різних процесів:
1. Руйнування існуючих до цього структур авторизованого & тарної влади;
2. Створення нових політичних структур, які повинні зайняти місце колишніх.
На наш погляд, Україна зараз знаходиться тільки на самому початку розвитку другого процесу, причому її «перехід» (як і інших пострадянських держав) обтяжений затяжним характером трансформацій і певними економічними і соціальними проблемами.
Незвичайність ситуації в Україні, в порівнянні з іншими посткомуністичними країнами, полягає в тому, що мас-медіа (як фактор, конструює публічну сферу) є, між тим загальним для всіх простором, вільним від контролю влади.
Йдеться про позицію, яку медіа займають відносно публічної сфери. Історично вони складаються як частина публічності, якийсь орган публіки в її прагненні визначитися і утвердитися в думці, відмінному від думки домінуючих в просторі влади груп. Спочатку медіа були переважно публічними і некомерційними. В Україні ж нині ситуація інша: медіа, особливо недержавні, комерційні, і переважно непублічні, тобто вони більше уявляють себе, ніж публіку; вони не на стороні влади, але і не на боці публіки [15, с. 29]. В рамках української політичної системи комунікації між її елементами, а також між політичною системою і суспільством часто зводяться до досить обмеженого ряду функцій:
1. Передача «потрібної» інформації фінансово-політико-медіа-групами і окремими «агентами впливу» «Головному читачеві» і «Важливому телеглядачеві» держави;
2. Обмін політичними «попередженнями» між фінансово-політико-медіа групами через підконтрольні їм ЗМІ;
3. Політична реклама «своїх» гравців;
4. Компрометації політичних конкурентів;
5. «Розвідка» реакції конкурентів і вище поставлених гравців політичного поля на певні ідеї з метою визначення можливості і наслідків їх реалізації;
6. Створення відповідного медіа-клімату.
Зі сфери політичної комунікації по-українськи «випадає» функція зворотного зв’язку (якщо не вважати такою «листи читачів» і «листи громадян», які мають звичай з’являтися в потрібний час), а також механізм публічних дискусій із залученням експертів, різних «груп інтересів» і широкої громадськості (відомий як процес масових консультацій з суспільно значущих проблем, або деліберативний процес).
При цьому втрачається основний сенс політичної комунікації — створення передумов публічної політики та публічної влади, тобто влади, яка користується підтримкою і довірою громадян, що становлять структуровані соціальні групи (громадянське суспільство), провідячих публічну дискусію про опрацювання, прийняття та просуванні владних рішень. Таким чином, не забезпечується прозорість політичного процесу і політичної боротьби.
В українських реаліях ефективна політична комунікація відсутня практично на всіх рівнях:
1. На рівні партій — рідкісна партія підтримує стратегічні комунікації всередині своїх структур і між структурами різних рівнів і регіонів, не практикується вироблення в первинних організаціях партії проектів рішень, прийнятих партією на національному рівні;
2. На рівні взаємодії партій і чинної влади — обмін інформацією відбувається між окремими гравцями, а не між інститутами і структурами;
3. На рівні зв’язків партій і владних структур з громадськістю — то, що в Україні називають «PR», насправді є одностороннім потоком партійної агітації, далеко не завжди враховує реакцію на неї громадськості, оскільки зворотний зв’язок відсутній.
Одним з парадоксів українських ЗМІ є те, що, нарощуючи впливовість, вони, за рідкісними винятками, стають більш вразливими і, як результат, більш залежними.
Політики живуть і діють в режимі міфу, настільки багаторазово озвученого і описаного в ЗМІ, що він перетворюється в «реальність», яка і пропонується виборцю. При цьому політики і державні діячі — від президента до лідера будь-якої з численних партій — публічно заявляють, що у нас немає незалежних ЗМІ, оскільки «всі комусь служать», публічно журяться з цього приводу, одночасно витрачаючи часом титанічні зусилля на встановлення контролю над ЗМІ або хоча б отримання «гарантованого» доступу до них.
Проблеми політичної комунікації в українському суспільстві можна узагальнити наступним чином:
1. Влада закрита від громадян і представляє тільки саму себе (для прикладу досить запитати лідерів політичних партій, чиї інтереси вони представляють): посадові особи, організації, партії не зацікавлені в наданні громадянам повної інформації про свою діяльність;
2. Влада в цілому, окремі посадові особи і політики чинять тиск на ЗМІ, використовуючи широкий арсенал засобів — від недосконалості законодавства та відсутності справді незалежної судової влади до «прикорму» і загроз;
3. Самі ЗМІ часто не зацікавлені в оприлюдненні отриманої ними інформації;
4. Суспільство в цілому пасивно сприймає інформацію в ЗМІ про зловживання влади, наприклад, навіть «справа журналіста Гонгадзе» і «касетний скандал» не змогли сколихнути громадськість;
5. Відсутня усвідомлена необхідність, стратегії і механізми комунікації між політичним «класом» і товариством (своєрідне «відділення країни від держави»).
Політична комунікація в Україні має ще одну особливість — українці продовжують демонструвати немислиму для громадянського суспільства «толерантність» до можливих (і вже тим, що трапилося) порушень законодавства взагалі і законодавства про забезпечення свободи слова зокрема.
Більшість інформаційних матеріалів в ЗМІ про політику зводяться до того, хто і чому приєднався (або не приєднався) до певного блоку, як і між ким діляться місця у виборчих списках, скільки адміністративного ресурсу контролює та чи іншу політична сила і наскільки близько воно від «головного політика» України. Виборцям же, щоб отримати більш-менш повне уявлення про те, що ж насправді відбувається в державі і чому відбувається так, а не інакше, доводиться щодня переглядати як мінімум чотири-п’ять газет і новини в подачі трьох каналів. Йдеться, зрозуміло, про тих виборців, у яких є така можливість і бажання.
Процес політичної комунікації значно ускладняється тим, що лише близько 20% українських виборців регулярно читають газети, а 80% отримують інформацію практично виключно за допомогою телебачення (що і визначає вибір телебачення як основного засобу донесення політичної інформації до потенційного виборця). Переважна більшість виборців отримували інформацію про парламентські вибори 2014 року і президентських виборах 2014 го з телепередач. Рівень довіри до ЗМІ залишається досить низьким. Згідно з результатами опитувань, проведених у першій половині 2014 року фірмою «Соціс» і Фондом «Демократичні ініціативи», їм довіряють 22% опитаних і не довіряють 18%. Показово, що незважаючи на невисокий рівень довіри українців до ЗМІ, вони все-таки виявляються в ряді інститутів, які користуються найбільшою довірою.
Незважаючи на такі серйозні проблеми, пов’язані скоріше навіть не з внутрішніми недоліками системи ЗМІ, а з «спадщиною» минулого (слабкість політичних еліт), інституціоналізм медіа-механізму поширює свою дію на всі рівні соціальної організації, так як, зі спостереження Н. Костенко, «більшість інституціоналізму процесів не обходиться без участі медіа, так як потребують визнання і неодмінно вимагають публічної арени» [13, с. 464].
Тривала трансформація українського суспільства призвела до виникнення внутрішньоструктурних конфліктів, які висловилися в подальшому руйнуванні системи політичної комунікації. З одного боку, самі медіа «застрягли» на етапі «прямого представництва» політичних інтересів і навіть їх декларування, який, по суті, відповідає рівню переходу від закритої системи до відкритої. При цьому говорити про політичну незаангажованість медіа в українському суспільстві не представляється можливим. З іншого боку, суспільство (частково в силу живучості стереотипів) як і раніше чекає від медіа «вказуючих» політичних рекомендацій та, зневірившись в їх можливості бути незалежними, все більше втрачає довіру і до них, і до самої політики.
Таким чином, щоб адекватно сприймати політичну комунікацію в політичному житті суспільства, необхідно перш за все сам процес становлення системи політичної комунікації розглядати як окремий соціальний процес, який не обтяжуючи його ідеологічної складової (і не переносити всі складнощі вирішення політичних проблем українського суспільства тільки на цю складову політичної сфери). Разом з тим, в рамках сьогоднішньої політичної ситуації слід строго співвідносити можливості кожного з каналів політичної комунікації з використання їх політичними акторами.
Автор: http://www.politolog.net.ua/user/ivanova/