Оплата праці — система відносин, які пов’язані із забезпеченням формування і здійснення роботодавцем виплат всім працівникам за їх працю відповідно до законів, інших нормативно-правових актів, угод, колективних договорів, локальних нормативних актів і трудових договорів.
В основі заробітної плати лежить ціна праці як фактору виробництва, яка зводиться до його граничної продуктивності. Відповідно до теорії граничної продуктивності, працівник повинен зробити продукт, що відшкодовує його заробітну плату, отже, заробітна плата ставиться в пряму залежність від ефективності праці працівників.
Існують дві форми оплати праці — грошова і негрошова. Грошова форма є основною, тому що вона обумовлено роллю грошей як загального еквівалента в товарно-грошових відносинах суб’єктів ринку.
Також оплата праці може бути в натурально-речовій формі або у формі надання додаткової оплачуваної відпустки. Якщо у підприємства немає готівки, то воно може розраховуватися з працівниками виробленою продукцією, яка буде безпосередньо ними споживатися, обмінюватися на інші товари або продаватися. Існує оплата праці вільним часом. Дана форма спрямована на те, щоб стимулювати якісну і інтенсивну працю і дозволяє працівнику використати цей час для відпочинку, отримання додаткового заробітку або навчання..
Важливу специфіку представляють форми оплати праці творчих працівників (літератури, мистецтва, науки), яким виплачується авторський гонорар за замовлені твори — їх створення, реалізацію та поширення шляхом практичного використання або публічного виконання відповідно до чинних нормативних документів.
Заробітна плата являє собою суму грошових виплат і вартість натуральної оплати за роботу, виконану за трудовим договором (контрактом).
Основні функції заробітної плати:
- відтворювальна;
- вимірювальна;
- стимулююча;
- регулююча;
- соціальна.
Відтворювальна функція забезпечує працівникові такий обсяг матеріальних благ і послуг на рівні, який достатній для нормального відтворення робочої сили та підвищення інтелектуального потенціалу відповідно до мінливих технічних та соціальних факторів виробництва. З позиції сукупних витрат на відтворення робочої сили її вартість включає такі аспекти життєдіяльності працівника, як витрати на задоволення потреб в харчуванні, житлі, освіті, медичному обслуговуванні. І повинна відповідати або перевищувати вартість «споживчого кошика».
Вимірювальна функція — оціночний показник трудового вкладу кожного працівника і витрат праці в виробництво продукту. За допомогою різних елементів заробітної плати вимірюються затрати праці різної якості і кількості. Дієвість цієї функції залежить від дотримання принципу диференціації оплати праці.
Стимулююча функція — матеріальний стимул для зацікавленості у праці і підвищенні продуктивності праці і якості роботи. Реалізація цієї функції забезпечується шляхом об’єднання норм праці, тарифної та преміальної систем в конкретні системи заробітної плати, які забезпечують зміну рівня оплати праці в залежності від індивідуальних та колективних результатів праці працівників.
Регулююча функція відіграє роль балансу інтересів працівників і роботодавців. Вона регулює попит на продукцію і послуги підприємства, а також робочу силу на ринку праці. Основою реалізації регулюючої функції є диференціація оплати праці за групами працівників, по пріоритетності діяльності або іншим характерним ознаками. Тим самим виробляється певна політика щодо встановлення рівня оплати праці для різних категорій працівників в конкретних умовах виробництва.
Соціальна функція встановлює відмінності в рівнях оплати праці. Ця різниця має бути досить істотною і забезпечувати зацікавленість в підвищенні кваліфікації, а також диференціювати рівень оплати в залежності від тяжкості і відповідальності праці. Однак рівень такої диференціації повинен відповідати уявленням про справедливість в рівні заробітної плати між соціальними групами, які працюють як на даному підприємстві, так і в даному регіоні.
Заробітна плата являє собою ціну робочої сили, еквівалентної вартості предметів споживання і послуг, які забезпечують відтворення робочої сили, задовольняючи фізичні і духовні потреби самого працівника і членів його сім’ї. Розрізняють номінальну і реальну заробітну плату.
Під номінальною заробітною платою розуміється та сума грошей, яку робітник отримує за свою працю. За величиною номінальної заробітної плати можна судити про рівень заробітку, доходу, але не про рівень споживання і добробуту людини. Існує два види номінальної заробітної плати: нарахована (вся належна сума) і виплачена (за вирахуванням податків).
Реальна заробітна плата — обсяг матеріальних благ і послуг, які можуть бути придбані за номінальну заробітну плату при даному рівні цін на товари і послуги. Реальна заробітна плата відображає фактичну купівельну спроможність номінальної заробітної плати.
У ринковій економіці заробітна плата відображає головний і безпосередній інтерес роботодавців, найманих працівників та держави в цілому.
Однією з умов ефективної організації оплати праці є знаходження відповідного механізму реалізації і дотримання необхідного балансу інтересів зазначеного тристороннього партнерства.
Загальний рівень оплати праці може залежати від наступних основних факторів:
- Результатів господарської діяльності організації, її прибутковості;
- Рівня безробіття в регіоні і області;
- Державного регулювання оплати праці та діяльності профспілок;
- Конкуренції на ринку праці, стану попиту і пропозиції на працівників відповідних спеціальностей.
В умовах ринкових відносин організація заробітної плати покликана забезпечити вирішення двох завдань [23]:
- Гарантувати оплату праці працівникові відповідно до результатів його праці і вартістю робочої сили на ринку праці;
- З боку держави гарантувати працівникам соціальне забезпечення у разі втрати повної або часткової працездатності;
- Забезпечити роботодавцю досягнення в процесі виробництва такого результату, який би дозволив йому відшкодувати витрати і отримати прибуток;
Оплата праці відіграє важливу роль у соціальному забезпеченні громадян.
Соціальне страхування – «це концепція, коли уряд стає гравцем на страховому ринку, щоб гарантувати, застрахованій групі осіб захист від ризику будь-яких надзвичайних ситуацій, що призводять до фінансових проблем. Це відбувається через процес, коли вимоги фізичних осіб частково залежать від їх внесків, який може розглядатися як страховий внесок для створення спільного фонду, з якого потім фізичним особам виплачуються пільги. Таким чином, соціальне страхування — це також концепція, що ґрунтується на тій роботі, яку фізична особа виконувала протягом свого життя, і на те, як вони в кінцевому рахунку отримають від цього користь».
Особливості соціального страхування:
- Внесок фізичних осіб є номінальними і ніколи не виходить за рамки того, що вони можуть собі дозволити;
- Переваги, вимоги та інші аспекти програми визначаються статутом;
- Чітко передбачено облік доходів та витрат (часто через цільовий фонд);
- Він фінансується за рахунок податків або премій, сплачених учасниками (але можуть бути надані додаткові джерела фінансування);
- Програма обслуговує визначене населення, а участь є або обов’язковою, або настільки сильно субсидійованою, що більшість осіб, які мають право на участь у виборі, обирають участь.
Доповідь Всесвітнього банку про світовий розвиток за 2019 рік щодо зміни характеру праці розглядає доцільність традиційних моделей соціального страхування, які ґрунтуються на стабільній зайнятості населення, заробітної плати в світлі стабільно великих неформальних секторів у країнах, що розвиваються, та падіння стандартних відносин роботодавець-працівник в передових країнах.
Соціальне страхування – «це державне страхування, яке забезпечує захист від економічних ризиків. Участь у соціальному страхуванні є обов’язковою. Соціальне страхування вважається видом соціального забезпечення».
Соціальне страхування відрізняється від державної підтримки тим, що вимоги фізичних осіб частково залежать від їх внесків та рівня заробітної плати, які можна розглядати як страховий внесок. Якщо те, що отримують особи, пропорційне їх внескам, соціальне страхування може вважатися урядовою «виробничою діяльністю», а не перерозподілом.
Найбільша з програм соціального страхування — старість. Другою за величиною є програма страхування потерпілих та інвалідності. Ці програми забезпечують дохід не лише пенсіонерам, але також їх уцілілим родичам (особливо вдовам та вдівцям) та людям з обмеженими можливостями. Інші основні схеми соціального страхування — це компенсація працівникам, яка передбачає компенсацію постраждалим на виробництві, страхування від безробіття, що надає тимчасові виплати після втрати роботи.
Наявність соціального страхування випливає з прийняттям ідеології, згідно з якої робітники повинні бути застраховані від ризику втрат економічного статусу через їхню участь у ринку праці та постійних внесків, основу яких складає заробітна плата.
Соціальне страхування забезпечує захист від певних ризиків в економіці, з якими приватне страхування не справляється. Приватне страхування часто стає вкрай недоступним через проблеми несприятливого вибору та моральної небезпеки, а для протидії таким крутим цінам зростає потреба в загальнодоступному соціальному страхуванні.
Соціальне страхування вважається справедливим і соціально відповідальним, оскільки воно вписується у людське бажання допомогти людям, які стикаються з ризиками, які не є їх виною, і не контролюються ними.
Премії, необхідні для існування полісів соціального страхування, припадають на працівників, які в кінцевому рахунку будуть охоплені пільгами, і таке почуття відповідальності робить програму справедливою, а її бенефіції заслуговують на це.
Соціальне страхування допомагає враховувати відсутність передбачуваності, яку мають особи на ринку щодо виходу на пенсію, здоров’я та стабільності, і тим самим страхує їх від довгострокових ризиків, про які їм зараз більше не потрібно думати.
Заробітна плата є ключовим інструментом в соціальному забезпеченні населення та відіграє важливу роль в захисті працівників від непередбачуваних подій.
Автор: УЛЬЯНА ІВАНОВА