Зарубіжний досвід системи оплати праці та соціального захисту працездатного населення

Правові та законодавчі акти європейських країн, що регулюють оплату праці, носять, головним чином, локальний характер. Ними встановлюються ставки і оклади заробітної плати, регламентуються форми і системи оплати праці, різні заохочувальні виплати. Державою централізовано визначається заробітна плата (посадові оклади) лише для чиновників державної служби та частково для працівників бюджетних галузей.

У більшості європейських країн по основній частині трудящих здійснює регулювання оплати праці в таких основних напрямках:

• встановлення мінімуму заробітної плати і визначення її структури;
• впровадження певних форм оплати робочої сили;
• індексація заробітної плати і здійснення заходів для запобігання її надмірного зростання.

Світовий досвід організації оплати праці виділяє три основні моделі — американську, японську і західноєвропейську. У зарубіжній практиці широко використовується індивідуальна і колективна системи оплати і стимулювання праці. Поряд з цим розрізняють відрядну і погодинну форми оплати праці.

Відрядна форма передбачає виплати в залежності від кількості і якості виробленої продукції, гарантуючи, при цьому, мінімальну заробітну плату. Визначення відрядного заробітку передбачає формування норм виробітку на основі вивчення рухів, дій працівника і визначення часу їх виконання, і встановлення на цій основі відрядної розцінки за одиницю продукції. В результаті встановлюється основна заробітна плата, яка розраховується виходячи з норми виробітку і ставки заробітної плати з урахуванням їх виконання. У розрахунках застосовуються фіксовані, що збільшуються або зменшуються розміри ставок.

Погодинна форма оплати праці встановлюється виходячи з визначення норм часу на виконання кожної роботи або завдання шляхом нормування. Після впровадження погодинної ставки оплати праці проводиться моніторинг її ефективності та впливу на якість роботи.

В зарубіжних країнах в системі оплати праці виділяється її основна і додаткова частини.

Понаднормової вважається робота за межами нормальної (законодавчо встановленої) тривалості робочого дня. У всіх європейських країнах допускається понаднормова робота, яка регламентується головним чином в колективних договорах і в правилах внутрішнього трудового розпорядку. Найбільш поширеним стандартом для економічно розвинених країн «є 40-годинний робочий тиждень за законодавством та 35-40-годинний тиждень за колективними договорами».

Робота в надурочний час, тобто понад норму його тривалості, як правило, носить добровільний характер і лише у випадках, передбачених законом, є обов’язковою. У ряді країн встановлено, що понаднормова робота обов’язкова, якщо інше не обумовлено в колективному договорі або в індивідуальному трудовому договорі.

У деяких країнах законодавство встановлює систему «відшкодування робочого часу», тобто обов’язок працювати понад нормального робочого часу за просту оплату, щоб компенсувати робочий час, втрачений у зв’язку з колективним припиненням роботи, несприятливими погодними умовами, форс-мажором.

У 90-ті роки Європейським Союзом було прийнято дві директиви, що визначають правила взаємодії працівника і роботодавця в ситуації додаткової праці.

Перша директива наказує, щоб період робочого часу за тиждень в країнах ЄС був обмежений законами, обов’язковими постановами і адміністративними заходами або ж колективними договорами. Середній робочий час для семиденного періоду, включаючи понаднормову роботу, не повинен перевищувати 48 годин, а за базовий період — 4 місяців.

У разі звільнення працівника, відповідно до принципу пропорційності в регулюванні звільнень, роботодавець, не попередив його, згідно з діючими правилами, роботодавець, зобов’язаний виплатити йому суму, рівну заробітній платі за період попередження.

При звільненні з ініціативи роботодавця в більшості європейських країн потрібне підтвердження поважних причин, що призвели до розірвання трудового договору. Поняття «поважна причина» трактуються в країнах Європи по-різному.

У табл. 1 відображено середньомісячний (до оподаткування) та чистий дохід (після оподаткування) в Європі в валюті євро за 2019-2019 роки. На менш розвинених ринках фактичні доходи можуть перевищувати зазначені в таблиці дані через існування тіньової економіки.

Таблиця 1

Середньомісячна заробітна плата в європейських країнах за 2018-2019 роки (до оподаткування та після)

Продовження таблиці 1

Розрив (у перерахунку на чисту зарплату) між найбагатшою (Данія) та найбіднішою (Болгарія) становить 7,15 разів. Що насправді скорочується, оскільки у 2018 році розрив між Данією та Болгарією становив понад 7,6 разів. Необхідно мати на увазі те, що не всі країни у цьому списку прийняли валюту євро, в ЄС 9 з 28 країн, використовують свої національні валюти замість євро (Болгарія, Хорватія, Чехія, Данія, Угорщина, Польща, Румунія, Швеція та Великобританія).

Наведені дані можуть бути не на 100% точними, але вони повинні давати загальну інформацію про середній рівень зарплат у країнах-членах Європейського Союзу.

Якщо порівняти середню заробітну плату в Україні, яка в євро становить 343€ (без оподаткування), то ми відстаємо від найбіднішої країни Болгарії на 1.7 рази, а від найбагатшої Данії – на 15.3 рази.

Автор: УЛЬЯНА ІВАНОВА