Багатопартійність – спосіб організації політичного процесу в державах з демократичним режимом та відповідним типом політичної системи.
Форма взаємин політичних партій, коли місця у парламенті розподіляються між трьома та більше партіями, уряд формується на коаліційній основі.
Багатопартійність — вироблена людською цивілізацією форма громадського управління, за якої боротьба кількох політичних партій за владу постає як механізм використання різноспрямованих інтересів з метою суспільного прогресу.
Характеристика
Багатопартійність виникає на основі розвиненої соціальної структури, зрілості політичних інтересів та плюралізму політичних ідей. Економічною причиною виникнення багатопартійності є ринкова економіка, що діє на основі змішаної форми власності; соціальна – соціальна диференціація та розшарування суспільства, наявність та зрілість у ньому різних суспільно-політичних інтересів, існування конкуруючих груп; розвиток громадянського суспільства.
Основною причиною виникнення багатопартійності є процес демократизації політичного життя суспільства. В умовах правової держави та зрілого громадянського суспільства багатопартійність забезпечує конкуренцію у боротьбі за владу, циркуляцію правлячих еліт, яка відбувається на виборчій основі.
Класифікація
Історично склалося три типи багатопартійності:
- біпартизм (двопартійна система) – наявність двох провідних партій, що змінюють один одного при владі (Австралія, Великобританія, США);
- система «двох із половиною партій», коли жодна з двох найсильніших партій не може отримати парламентської більшості, внаслідок чого одна з них утворює коаліцію з третьою для формування уряду (Німеччина, де основні конкуренти на виборах виступають ХДС та соціалісти, довгий час роль третьої партії грали вільні демократи, після 1998 року соціалісти стали правлячою партією, увійшовши до коаліції із «зеленими»);
- багатопартійність – три і більше партій із приблизно рівною електоральною підтримкою, жодній з яких не вдається завоювати більшість у парламенті, внаслідок чого формуються урядові коаліції (Бельгія, Італія, Нідерланди, Франція).
Багатопартійність пов’язана з виборчою системою, що існує в державі: пропорційна виборча система найкраще сприяє формуванню багатопартійності, мажоритарна система краще підходить для двопартійної, а змішана призводить до розвитку багатопартійної системи.
Залежно від характеру союзів, укладених між партіями, багатопартійність може бути:
- блокова, коли ідеологічно близькі політичні партії об’єднуються у блоки та йдуть на вибори із загальними кандидатами та спільною програмою (наприклад, для Франції характерні два блоки, коли партії йдуть на президентські вибори двома блоками — лівим та правим);
- коаліція, близька до поляризованої багатопартійності; жодна з партій не має більшості в парламенті, достатньої для того, щоб самостійно впливати на склад кабінету міністрів, що формується; лише союз із іншими партійними фракціями дозволяє сформувати коаліційний уряд.
Залежно від реальної політичної ваги партії та кількості місць, отриманих нею на виборах, розрізняють такі багатопартійні системи:
- системи, засновані на партіях з мажоритарним покликанням – така модель партійної системи характеризується тим, що за рівних можливостей, створених державою для всіх політичних партій, населення тривалий час віддає перевагу лише одній партії (наприклад, партія Індійський національний конгрес, Ліберально-демократична партія Японії, Соціал -демократична партія Швеції);
- система з домінуючою партією, яка намагається здобути на виборах не менше 30% голосів, але змушена шукати союзників для формування уряду;
- система, заснована на коаліції партій меншості, що функціонує подібно до описаної вище коаліційної багатопартійної системи. Серед недоліків багатопартійності (особливо якщо йдеться про багатопартійність):
- гостра міжпартійна боротьба, нестабільність;
- маніпулювання суспільною свідомістю;
- неминучий багатоетапний процес прийняття та реалізації суспільно-політичних програм та прийняття політичних рішень;
- політиканство та політична таємниця, демагогія;
- ускладнення процесу політичного структурування суспільства; за наявності значного виборчого бар’єру ті з них, які не пройшли до парламенту, розсіюють голоси виборців, у результаті законодавчий орган влади не завжди об’єктивно відображає суспільно-політичні інтереси, проблема відчуження значної кількості політичних партій від влади залишається.